Дев’ять видів дивідендної політики

Михайло Колісник (38) 03 Березень'09

Теги: дивіденд, Михайло Колісник

Однією з найцікавіших проблем економічної думки є питання пов'язані з виплатою дивідендів у акціонерних товариствах. Ця тема цікавить не лише науковців, але і практикуючих бізнесменів та менеджерів. Такий підвищений інтерес можна дуже добре зрозуміти, оскільки в уявах людей отримання дивідендів асоціюється з багатством та персональним достатком. В цій статті ми торкнемося деяких практичних аспектів, що стосуються дивідендів.

Дивіденди – результат розподілу управління та володіння

Перш за все зазначимо, що за рубежем дивідендні виплати притаманні тільки корпоративним формам організації бізнесу. Акціонерне товариство або корпорація, як на Заході його прийнято називати, – це єдина форма організації бізнесу створена для функціонування в умовах розподілу управління та володіння. Вся корпоративна система управління, контролю та внутрішнього і зовнішнього аудиту скерована на забезпечення ефективного функціонування в умовах мінімального втручання власників в процес менеджменту корпорації. Так склалося історично, що саме корпоративна форма організації бізнесу привела до утворення об’єктивно незалежно існуючої від свого власника форми - юридичної особи. Пояснимо це трохи детальніше.

Як зазначає Джеймс Ван-Хорн[1], корпорація – це знеособлене підприємство, створене законом; воно може володіти майном та брати на себе зобов’язання. В відомому в США рішенні, прийнятому дартмурською колегією в 1819 р. суддя Маршал заявляв: “Корпорація це штучне створіння, невидиме, нематеріальне, яке існує лише законодавчо. Будучи простим породженням закону, вона володіє тільки тою власністю, яку статут про її створення дарує їй.”

Зазначимо, що всі решта форми організації бізнесу в США, а це перш за все партнерства та одноосібний бізнес, існують в умовах невідокремлення управління та володіння, тобто не створюють юридично відокремленої особи. Учасники таких форм оперують власним майном та банківськими рахунками в процесі ведення спільного бізнесу і замість дивідендних виплат за результатами діяльності здійснюють внутрішній перерахунок взаємних вимог та зобов’язань. Такий розподіл аж ніяк не можна назвати дивідендами, оскільки він не показує розподілу грошового потоку підприємства на реінвестування та споживання.

Зовсім інша ситуація складається в акціонерних товариствах, котрі існують об’єктивно незалежно від власників акціонерів. В ході проведення власного бізнесу ними генерується грошовий потік, здійснюються видатки та отримуються доходи. Стандартами фінансового обліку регламентують прибуток фірми як перевищення доходів корпорації над її витратами, в той час перевищення витрат над доходами прийнято називати збитками.

Прибуток займає важливе місце у фінансовому житті фірми, оскільки він показує максимально можливе збільшення (приріст) потенційних майбутніх економічних вигод компанії. Очевидно, що збільшуючи багатство власника, прибуток стає об’єктом до розпорядження останнього. Як наслідок власник самостійно вирішує яка частина цього прибутку повинна скеровуватись на його власне споживання, а яка реінвестується у виробництво. Тобто, прибуток, як правило, розділяється на два, різних за величиною потоки, один з котрих скеровується у бізнес, а другий у кишеню власника.

Реалізація цього процесу в умовах існування акціонерних корпорацій з великою кількістю акціонерів привела до виникнення механізму дивідендних виплат, котрий фактично представляє собою розщеплення прибутку на вилику кількість відносно малих грошових потоків власникам (акціонерам) та нерозподіленого прибутку, який залишається у розпорядженні компанії.

Рис.1. Приклад зміни курсу акцій компанії “General Motors”

В українських умовах можна сказати, що дивідендні виплати притаманні всім підприємствам взагалі, оскільки практично всі форми організації бізнесу (господарські товариства та приватні підприємства) являють собою юридичні особи, тобто особи об’єктивно відокремлені і незалежно існуючі від свого власника. Як наслідок, законодавством передбачений розподіл частини їх прибутку, що є результом діяльності певного облікового періоду між співвласниками фірми, що фактично є дивідендним розподілом. Проте на практиці, ті з товариств які функціонують в умовах невеликої кількості власників, які самі активно займаються бізнесом (а це практично всі неакціонерні господарські товариства), рідко застосовують цей механізм через необхідність проведення грошового потоку через стадію утворення прибутку, який обкладається податком. Як наслідок більшість таких підприємств в Україні, як і іноземні партнерства, застосовують всі можливі законодавчо-податкові резерви для організації виключно внутрішнього перезподілу багатств.

Коротко підсумовуючи вищесказане зазначимо, дивіденди виникають в тих фірмах де існує розподіл управління та володіння і є механізмом обслуговування розподілу згенерованого бізнесом чистого прибутку на власне споживання та реінвестування.

Дивіденди не єдиний дохід інвестора

Дивіденди, без сумніву, вважаються більшістю українських інвесторів одним з найважливіших індикаторів ефективності функціонування бізнесу. Проте, не применшуючи ролі дивідендів та дивідендної політики заначимо, що це не зовсім так.

Справа в тому, що дохід акціонера (інвестора) традиційно складається з двох важливих скаладових: власне дивідендних виплат та прибутків чи збитків пов’язаних зі зміною капіталізаціїної вартості фірми. Таким чином, доходність вкладеного акціонером капіталу може бути обчислена у вигляді відносного прибутку періоду володіння акціями (holding period yield):

(1)

де r - відносний прибуток за весь період володіння цінними паперами (виміряний в сотих долях від вкладеного капіталу);

P0 - ціна покупки цінного паперу, гр.од.;

P1 - ціна продажу цінного паперу, гр.од.;

D - дивіденди виплачені за період володіння цінними паперами, гр.од.

Таким чином з наведеної вище формули (1) бачимо, що в цілому дохід інвестора складається не лише з дивідендних виплат D, але і з капіталізаційних прибутків чи збитків, котрі виявляються в різниці цін акцій P1 - P0. Останні можуть становити значну величину в практиці ведення корпоративного бізнесу, чим власне і пояснюється більша стурбованість корпоративного менеджменту курсом власних акцій замість дивідендної політики. Оскільки зміни в капіталізації можуть бути як позитивними, так і негативними, а крім того значно перевищувати самі щедрі дивідендні виплати (рис.1), то стурбованість менеджерів курсом власних акцій виглядає абсолютно оправданою. Крім того вони розглядають курс власних акцій як барометр що індикує ефективність менеджменту компанії. Барометр по суті недосконалий, оскільки існують випавдкові коливання (флуктуації) на ринку, проте кращого ніхто ще не придумав.

Важливою властивістю даних коливань є часткове їх реагування на зміну капіталі реінвестованому у фірму. Деякі менеджери розуміючи це взагалі не виплачують дивідендів. Прикладом цьому може послужити всесвітньо відома корпорація «Microsoft».

Для більшості акціонерних товариств України характерно функціонування в умовах закритості стосовно вторинного ринку. Таким чином, закриті акціонерні товариства не можуть скористатися з переваг рикового регулювання курсу, а їх акціонери свідомо чи несвідомо відмовляються від отримання можливих капіталізаційних прибутків. В таких умовах ставка робиться виключно на дивіденди, значимість дивідендної політики суттєво зростає.

А чи важливі дивіденди взагалі?..

Виявляється це парадоксальне питання не лише має право на існування. Деякі теорії подають серйозні аргументи стосовно неважливості дивідендної політики.

Дана проблема була досліджена Ф.Модільяні та М.Міллером, роботи яких стосуються двох тісно пов’язаних між собою проблем: залежністю між вартістю підприємства з одного боку і політикою дивіденду та структурою капіталу (структурою джерел фінансування підприємств) з іншого боку[2].

Виходячи з утворення конкурентних ринків, автори стверджують, що вартість підприємства визначається здатністю активів цього підприємства до управління потоком майбутніх доходів, тобто вартість - це капіталізована вартість цього потоку. На їх думку, цей потік не можна збільшувати, розділяючи на кілька різних потоків. Міллер та Модільяні вважають залежною вартість цього потоку від пропорції його розділення на дивіденди та проценти від кредиту. Крім того в опублікованій у 1951 році, роботі[3] автори сформулювали тезис, що політика дивіденду не має впливу на вартість підприємства. Отже, і в цьому випадку ми можемо спостерігати що про вартість підприємства говорить не його здатність до управління майбутніми доходами. Ці прибутки можуть бути призначені для виплати дивіденду або залишатися на підприємстві. В першому випадку акціонер здобуває користь з дивіденду, в другому - має капітальний прибуток (прибуток, який виникає від росту цін на акції). Підприємство може почергово використовувати ці два канали трансферу вартості до акціонера, але не може збільшувати суму вартості, вибираючи ту чи іншу форму трансфера.

Дане твердження отримало назву ефекту Міллера-Модільяні або, через парадоксальність свого твердження названо ММ-парадоксом. Отже, і у цьому випадку ми можемо спостерігати, що про вартість підприємства говорить не його здатність до управління майбутніми доходами. Ці прибутки можуть бути призначені для виплати дивіденду або залишатися на підприємстві. Їх міркування, обгрунтовані прецизійними математичними викладками, котрі тим не менше, базуються на ряді економічних допущень.

Автори виходили з того, що загальний прибуток акціонера складається не лише з дивідендів але і капіталізаційних прибутків чи збитків як це показано у формулі прибутку періоду володіння (1).

Нагадаємо, що дивіденди виплачують з чистого прибутку і правління вирішує, яку частину прибутку виділити на виплату дивідендів. Послідовність даних рішень називають дивідендною політикою компанії. Нехай на початковий момент покупки акцій компанія мала капітал K0 котрий є розділеним на N акцій. Чисто формально ціна акцій P0 - це доля капіталу, що приходиться на неї. Тобто:

(2)

За квартал фірма заробила прибуток Y, котрий складає долю rn від її початкового капіталу:

.

З даного прибутку була виділена частка g на виплату дивідендів, так, що на кожну акцію прийшлось:

.

При цьому ми припускаємо, що число акцій залишилось незмінним.

В цьому випадку капітал K1, що залишився в розпорядженні акціонерної корпорації та здатний приносити прибуток, дорівнюватиме:

.

нова ціна P1 буде дорівнювати:

(3)

Якщо тепер ми підставимо вираз для ціни та дивідендів у формулу очікуваних прибутків, побачимо, що останні не залежать від дивідендної політики, а визначаються виключно рентабельністю rn фірми:

.

В даному випадку логіка виглядає бездоганно, проте слід зауважити, що ціна акції введена формально як доля капіталу, і навіть у випадку коли існує можливість об’єктивно оцінити капітал, то ринкова ціна акції не буде відповідати даній оцінці. Ціна, котра встановлюється на основі балансової оцінки активів (балансова або книжна ціна), скорше всього не буде відповідати дійсній ринковій ціні акції на ринку через ряд причин. Серед них:

  • наявність на ринку спекулятивних ексцесів, котрі спричиняють випадкові коливання;
  • умовна та неточна оцінка вартості нематеріальних активів компанії, що не дає достатньо обгрунтовано здійснити оцінку балансової вартості акціонерних цінних паперів;
  • неодинакова вартість інформації та її повна чи часткова недоступність для деяких учасників ринку;
  • гетерогенність у трактуванні даної інформації тими інвесторами, котрі все таки мають до неї доступ;
  • неоднакова вартість укладання фондових угод на вітчизняному інвестиційному ринку.

Слід констатувати факт, що дані фактори, впливаючи на кон’юнктуру фондового ринку, перш за все викликають динамічні зміни у співвідношенні попиту та пропозиції, так що рівноважна ринкова ціна більше змінюється під впливом саме даних факторів, а не завдяки рентабельності виробництва даної акціонерної корпорації, як це було зазначено Міллером-Модільяні. Отже дивідендна політика корпорації має реальні та поважні підстави бути одним з факторів ефективності діяльності компанії.

Види дивідендної політики

Сказане вище заставляє звернути нашу увагу на дивідендну політику компанії. Перше питання, що виникає в даному контексті вихлядає так: а чи потрібно фірмі визначати наперед та притримуватися визначеної дивідендної політики взагалі? Відповідь однозначна - так. Справа в тому, що акціонери (власники) фірми демонструють гетерогенні (різноманітні) очікування стосовно майбутніх дивідендів. Правління, котре безпосередньо формує дивідендне рішення, приймає на себе фактично ризик невдоволення частини акціонерів існуючою дивідендною політикою. Проте відомо, що “друзі приходять та відходять, а вороги накопичуються”, а отже компанія без предетермінованої дивідендної політики накопичує антипатію невдоволених акціонерів, в той час як чітка дивідендна політика (нехай навіть політика повної невиплати дивідендів) приводить до того, що в числі акціонерів компанії залишаються тільки ті, які симпатизують її дивідендній політиці. Це вигідно правлінню, яке , як відомо теж обирається акціонерами.

Отже, в залежності від власних стратегічних цілей, акціонерна корпорація може застосовувати наступні види дивідендної політики[4].

1.Політика “нульового” дивіденду

Політика “нульового” дивіденду полягає у невиплаті дивідендів взагалі. Це означає, що компанія свідомо попереджає акціонерів про “нульову” дивідендну політику, а акціонери підтверджують свою згоду (чи незгоду) з даною політикою голосуючи за це фактами покупки (чи продажу) акцій компанії. Керівництво такої корпорації фактично будує свою дивідендну концепцію на допущеннях Міллера-Модільяні наведених вище. Як зазначалося вище прикладом такої дивідендної політики може служити корпорація “Microsoft”, яка взагалі не виплачує дивідендів. Така політика є виправданою у випадку корпорації “Microsoft”, оскільки ринкова ціна акцій даної компанії понад 10 разів перевищує балансову ціну, тобто ту кількість власного капіталу, яка приходиться на одну акцію. При такому співвідношенні, менеджмент компанії фактично вирішує чи скерувати,наприклад, грошовий потік чистого прибутку на дивіденди чи поповнити ним власний капітал компанії за рахунок нерозподіленого прибутку. Кожен скерований таким чином один долар чистого прибутку означає: у першому випадку збагачення акціонерів рівно на $1.00, а у другому випадку утворення з цього одного долара бази потенційного зростання курсу акцій на $10.00 і більше. Очевидно, який варіант у цьому випадку обирає менеджмент. Зазначимо, що це можливо лише у тому випадку, якщо акціонери пов’язують свої очікування із значним зростанням акцій компанії, довіряють її менеджменту, або якщо їх сукупного корпоративного впливу недостатньо для того, щоб змінити цю політику.

2.Політика “100%” дивіденду

Ця політика відносно рідко трапляється у практиці діяльності підприємств. Її сутність полягає у виділенні 100% нерозподіленого прибутку на виплату дивідендів. Таким чином, дана політика фактично являє собою антипод “нульової” дивідендної політики. Виділення 100% чистого прибутку на виплату дивідендів фактично означає, що у розпорядження компанії не поступає нерозподілений прибуток отриманий у даному обліковому періоді. Таким чином, при даній обліковій політиці не відбувається збільшення власного капіталу компанії, а отже і не закладається фінансова база для наступного зростання курсу акцій. Така політика може бути виправдана виключно для підприємств, які обмежені у зростанні специфікою своєї діяльності. Це можуть бути, наприклад, підприємства, що займаються видобутком корисних копалин. У будь-якому випадку, даний тип політики не можна відносити до особливо раціонального.

3.Політика фіксованого дивіденду

Цей вид дивідендної політики досить часто вживається в практиці діяльності акціонерних корпорацій. Вона полягає в виділенні однієї і тої самої абсолютної величини дивідендів з розрахунку на одну акцію. Оскільки чистий прибуток корпорації має тенденцію становити різну величину у різних облікових періодах, то для збереження фіксованої абсолютної величини дивіденду на одну акцію виділяють адекватну та постійно різну його частину на виплату дивідендів з метою забезпечення фіксованості. При відсутності чистого прибутку компанії у даному обліковому періоді, на виплату дивідендів можуть скерувати навіть резервний фонд компанії. Політика фіксованого дивіденду ординарно притаманна привілейованим акціям, проте декотрі корпорації можуть використовувати її стосовно навіть звичайних акцій. Позитивним аспектом такого застосування є наближення звичайних акцій за своїми характеристиками ризиковості до привілейованих акцій при ординарній наявності у них як і у всіх інших звичайних акцій права на участь в управлінні компанією. Оскільки за даними акціями виплачуються фіксовані дивіденди то для даних цінних паперів відносно легко побудувати модель їх оцінки базуючись на дисконтованих грошових потоках.

4.Політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами

Такий тип дивідендної політики дуже подібний до попереднього наведеного. Проте на відміну до останнього політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами передбачає на додаток до фіксованої (гарантованої) частини дивідендів ще і додаткові преміальні виплати у ті періоди, коли керівництво компанією вирішить їх виплатити. Преміальні виплати звикло виплачуються у ті періоди часу, коли компанія досягає особливо позитивних фінансових результатів. Такі преміальні виплати, як правило, є позитивним фактором для курсу цінних паперів корпорації, оскільки у відповідності до деяких теорій поведінки інвесторів на фондовому ринку останні очікують позитивних змін у дивідендній політиці.

5.Політика виділення на дивіденди фіксованого проценту з прибутку

Політику виділення на дивіденди фіксованого проценту з чистого прибутку традиційно вважають найбільш поширеною. Метод вирахування суми дивідендів, що належать виплаті з розрахунку на одну акцію при цій дивідендній політиці відносять до класичних, оскільки його приводять у більшості підручників з корпоративного управління та фінансів. Сутність даної дивідендної політики визначається саме методом обчислення дивідендів з розрахунку на одну акцію. Для такого обчислення, початково вирішують яка частка (процент) чистого прибутку може бути виділеною на виплату дивідендів. Потім знаходять абсолютне значення даної частки чистого прибутку. Це і буде сума виділена на виплату дивідендів за акціями. Для того, щоб знайти суму дивідендів, яка приходиться на одну акцію потрібно суму виділену на виплату дивідендів за акціями поділити на кількість звичайних акцій,що знаходяться у обігу.

До позитивних моментів даної дивідендної політики слід віднести її простосу та зрозумілість при застосуванні. Ще однією перевагою слід вважати прозорість мехзанізму нарахування. Акціонери корпорації, яка використовує цю дивідендну політику, розуміють що величина іх персональних дивідендних доходів залежить не від мінливих (та часом волюнтаристичних) рішень менеджменту компанії, а від об’єктивних фінансових характеристик корпорації, перш за все величини отриманого в даному обліковому періоді чистого прибутку. Зважаючи на те, що чистий прибуток корпорації переважно має тенденцію до зростання в часі, акціонери часто очікують і зростання дивідендних виплат з розрахунку на одну акцію.

Одним з поважних моментів даної дивідендної політики, який визначає його специфіку є наявність сезонних аномалій у прибутках корпорацій у залежності від специфіки їх операційної діяльності. Це пов’язано, перш за все, із сезонністю їх продаж. Чистий прибуток та сума призначена для дивідендних виплат, виступають тіснокорельованими величинами з продажами компанії, тобто вони переважно коливаються у відповідності до сезонності продаж. Як результат, сезонні аномалії продаж стають відображені у сезонних аномаліях дивідендів у випадку політики виділення на дивіденди фіксованого проценту з прибутку.

6.Прогресивна дивідендна політика

Прогресивна дивідендна політика є однією з найбільш популярних серед акціонерів. Перш за все це тому, що вона передбачає поступове постійне збільшення дивіденндних виплат з розрахунку на одну акцію. Дуже часто це поступове збільшення дивідендів виражається постійним темпом приросту дивідендних виплат. Практика країн з розрозвинутими ринковими економічними системами показує, що більшщість акціонерних корпорацій здійснюють поквартальну виплату дивідендів. За причинами наведеними вище квартальні дивідендні виплати відображають сезонні аномалії продаж корпорації. Отже, для запровадження прогресивної дивідендної політики, слід забезпечувати приріст по відношенню до дивідендних виплат аналогічного кварталу попереднього року. Отже, якщо акціонерна корпорація притримується прогресивної дивідендної політики, то перш за все в процесі визначення величини поточних дивідендних виплат слід:

  • встановити величину дивідендних виплат на одну акцію в аналогічному кварталі минулого року;
  • прийняти рішення стосовно темпу приросту поточних дивідендних виплат у порівннянні з аналогічним кварталом минулого року;
  • на основі встановленого темпу приросту, визначити поточні дивідендні виплати на одну акцію;
  • визначити, яка сума грошей необхідна для забезпечення даних поточних дивідендних виплат, для цього необхідно поточні дивідендні виплати на одну акцію перемножити на кількість звичайних акцій у обігу;
  • встановити, який процент чистого прибутку становить сума необхідна для забезпечення поточних дивіденндних виплат;
  • вирішити остаточно, чи може акціонерна корпорація виділити цю частину прибутку на дивідендні виплати.

У випадку, якщо дана частина чистого прибутку може бути виділеною на дивідендні виплати, то приступаютьу реалізації дивідендної політики, а якщо ні, то зменшують темп приросту поточних дивідендних виплат та повторюють наведену вище послідовність дій, або навіть відмовляються від прогресивної дивідендної політики.

7.Регресивна дивідендна політика

Регресивна дивідендна політика фактично являє собою антипод прогресивної дивідендної політики, оскільки передбачає стале та поступове зменшення дивідендних виплат, що еквівалентно їх приросту з від’ємним темпом. Це найменш популярний вид дивідендної політики серед акціонерів. Застосування даної політики часто приводить до того, що акціонери вирішують продати акції даної корпорації. Якщо прогресивна дивідендна політика часто приводить до зростання курсу акцій, то регресивна до падіння. Тим не менше акціонерні товариства часто бувають змушені застосовувати дану дивідендну політику в силу об’єктивних обставин. Зростання конкуренції часто приводить до зменшення величини чистого прибутку. На початку ринкових перетворень в Україні, деякі вітчизняні акціонерні товариства отримували значні анормальні прибутки викликані низьким рівнем конкуренції та неефективністю вітчизняного ринку. В ті часи вони встановлювали неоправдано великі дивідендні виплати за своїми акціями. З часом рівень конкуренції суттєво вплинув на прибутки таких компаній, проте задавши значний темп високих дивідендних виплат, тепер ці акціонерні товариства змушені вживати непопулярну регресивну дивідендну політику.

8.Політика негрошових виплат

Деколи, за відсутності необхідних фінансових ресурсів акціонерні корпорації вдаються до політики негрошових дивідендних виплат. В цьому випадку замість прямих грошових дивідендних виплат вживають як правило найближчі грошові субститути. Заслуговує уваги політика виплати дивідендів у вигляді випуску нових цінних паперів, наприклад, акцій чи облігацій. Оскільки самі цінні папери володіють цілим спектром специфічних фінансових характеристик, то політика негрошових витрат може далеко виходити за рамки даного дослідження та та звестися до пояснення характеристик цінних паперів взагалі.

9.Політика накопичених кумулятивних дивідендів

Деколи не бажаючи застосовувати політику негрошових виплат та не маючи достатніх фінансових ресурсів для грошових дивідендних виплат корпорація вирішує застосувати політику накопичених грошових дивідендів. В цьому випадку дивіденди оголошуються, проте виплата їх відтерміновується до кращих часів.

Практика та теорія реалізації дивідендної політики знають багато прикладів реалізації дивідендних виплат у відповідності до зазначених вище політик, чи навіть у відповідності до певних специфічних обставин у яких знаходиться дана корпорація. Науковці роблять спроби розкласифікувати теоретичні засади у відповідності до котрих здійснюється на практиці та чи інша дивідендна політика. Так, у відповідності до класифікації на веденої І.О.Бланком[5] теорії, котрі пробують пояснити як “правильно” застосовувати дивідендну політику висовують гіпотези стосовно поведінки інвесторів в залежності від дивідендної політики. Це перш за все теорії: про незалежність дивідендів, про надання переваги дивідендам, про мінімізацію дивідендів, сигнальна теорія дивідендів (теорія сигналізування), теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів (теорія клієнтури).

Як бачимо, серед безлічі наведених вище, часто суперечливих, теорія жодна не може остаточно та вичерпно пояснити як “правильно” застосовувати кожен вид дивідендної політики. На думку автора, абсолютна відповідь знаходиться у області практичного застосування дивідендної політики українськими корпораціями.

 


[1] Van Horne, James C. Fundamentals of Financial Management. 7th Edition, Prentice Hall, Englewood Cliffs, New Jersey 07632.

[2] Первозванский А.А., Первозванская Т.Н. Финансовый рынок: расчет и риск. - М.: Инфра-М, 1994.

[3] Miller M.H., Modigliani F. Dividend policy, growth and valuation of shares. - J. of Business, v.34, pp.411-433, 1961.

[4] Зазначимо, що різні літературні джерела приводять різні власні види класифікації дивідендної політики корпорацій. Часто дані класифікації мають достатньо складну та багаторівневу структуру. Віддаючи на лежне науковій цінності даних класифікацій, автор пробує навести лише ті види дивідендних політик, які можуть представляти достатньо вагоме практичне значення.

[5] Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. Т.1. – К.: Ника-Центр, 1999.

За матеріалами "Innovations.com.ua"

Додати коментар




RedTram Україна