Незалежність. Постскриптум

26 Серпень'11

24 серпня Україна святкувала своє 20-річчя. Події, що відбувалися на ювілеї, продемонстрували, що за весь час незалежності політична нація так і не сформувалась. Українці віддали перевагу концертам та відпочинку на морі і дачах пишним святкуванням чи політичним баталіям.

Самі по собі

Ювілейний День незалежності країна відзначила без військового параду. Влада пояснила, що скасування параду було покликане бажанням заощадити гроші. І в той же час виділила гроші на будівництво вертолітних майданчиків для президента. Але дивно навіть не це. А те, наскільки спокійно звістку про скасування параду сприйняло саме українське суспільство. Для порівняння, парад на День перемоги в Росії щорічно викликає бурю суперечок. Так, на останньому параді поведінка президента РФ Дмитра Медведєва (він приймав парад сидячи) розгнівала громадян. В Україні ж складається враження, що День незалежності - одне з "рядових" свят. Втім, як показують соціологічні опитування, багато громадян нашої країни цей день і святом навіть не вважають. Так, згідно з опитуванням, проведеним Центром Разумкова, 24 серпня святом не вважає 49,8% українців! І лише 37,4% впевнені - День незалежності - "червоний" день календаря...

Та й розуміння того, чим же має бути свято, у влади, опозиції і народу досить сильно відрізняється. Влада вирішила багато не мудрувати і практично повторила сценарій святкування Дня незалежності при президенті Вікторі Ющенку. Були все ті ж вінки до пам'ятників Михайлу Грушевському і Тарасу Шевченку, і звичний молебень за Україну. Тільки, очевидно, з огляду на віросповідання президента, молилися тільки православні і в іншому місці - Києво-Печерській Лаврі. Потім були святкові заходи біля пам'ятника князю Володимиру. А ввечері на Майдані Незалежності влаштували святковий концерт. На Хрещатику встановили 4 сцени і 10 ігрових локацій. Тут і український "соловейко" Софія Ротару, і ті групи, які свого часу "з Україною в серці" підтримали Юлію Тимошенко. Що змусило їх взяти участь в таких заходах? Вони ж напевно знали, що центр столиці перекритий не тільки через святкування, а й для того, щоб перешкодити проведенню акції протесту опозиції (яка багатьма сприймалася як акція підтримки все тієї ж Тимошенко)...

Опозиція, у свою чергу, пророкувала мало не революцію, теж нічого нового не вигадала. У програмі "святкування": бійки з міліцією та покладання квітів до тих самих пам'ятників, що і президент. І, звичайно, пафосні промови. "Не буде в незалежній Україні парламентів, де сидить однорукий "смотрящий", а депутати натискають на 10 кнопок, граючи в піаніно. Не буде мерів ні космонавтів, ні доп, ні геп", - кричав на мітингу народний депутат Анатолій Гриценко. "27 квітня нас було 4 тисячі, а зараз - 15 тисяч", - говорив Гриценко. Здавалося б, ці самі "15 тисяч" могли б, "просочившись" (згідно з рекомендаціями лідерів мітингу) на концерт, істотно зіпсувати гарну телекартинку. Але яка така Україна, яка політична боротьба, коли співає Ротару або Потап з Настею? У результаті, концерт на Майдані нагадував сотні таких же концертів, що проводяться то в День Києва, то в честь чергового свята, то на честь популярної комп'ютерної гри. Протестів і криків на Майдані не було. Було багато пива і "слабоалкоголки". Мешканці та гості столиці продемонстрували: День незалежності - не особливий день, а лише привід відпочити. А до формування єдиної політичної нації "українцям" ще далеко.

Держава без народу

Після подій 2004-го року і політики, і журналісти, і діячі культури навперебій почали запевняти: ми спостерігаємо народження єдиної політичної нації - українців. Проте на дворі 2011 рік, а красномовні результати соцопитувань говорять самі за себе. Виявилося, що у громадян України катастрофічно мало того, що б їх об'єднувало. Історія, мова - одвічно болючі теми. Навіть такі нейтральні символи, як український прапор і герб, і ті змушують українських громадян битися один з одним. Найяскравішим символом стану справ у державі є святкування Дня прапора 23 серпня у Харкові. Там, серед інших міст, проходила акція "Прапор об'єднує". На якій і Партія регіонів, і Українська народна партія розтягнули по своєму прапору України. В результаті - бійка і один порваний прапор розміром 45 на 30 метрів, який, до речі, пошила вдова шахтаря. І сміх, і гріх. На цьому пригоди з державною символікою не закінчилися. Група FEMEN в день незалежності вирішила помститися за "вандалізм і мародерство наших недогетьманів, їх байдужість до суверенності України і ненависть до багатостраждального народу", викосив газон у вигляді герба України напроти будівлі Кабінету міністрів. Чи треба говорити, що в будь-який інший цивілізованій країні за таке ставлення до державної символіки "світить" доволі серйозний штраф. І це в кращому випадку. Француз чи британець, будь він хоч тисячу разів не згоден з політикою рідного уряду, не додумається до "світлої думки" спалити або розірвати національний прапор. Повага до національної символіки часто викликає і повагу до спільної історії. У тих же США є прекрасні музеї і меморіали, присвячені воїнам Конфедерації. У Франції під Тріумфальною аркою в Парижі, де палає вічний вогонь, є меморіальна табличка пам'яті тих солдатів, які загинули в Алжирській війні 1954-1962 років. І незважаючи на те, що зараз у Франції живе досить багато тих, з ким воювали загиблі французькі солдати, ніхто не додумався осквернити цю табличку. А тих, хто осквернив Вічний вогонь - всього двоє, один з них пізніше повісився у своїй майстерні.

Повага інших неможлива без поваги самого себе. Чи можуть поважати себе ті, хто б'є людей похилого віку, які вийшли відстояти сквер для своїх онуків? А ті, хто, маючи всі повноваження зупинити такі події, мовчки спостерігає? Чи має повагу до себе та людина, яка після того, як влада на тлі подорожчання всього і вся йде на "святковий концерт"? Чи має повагу до себе студент, який стоїть на мітингу на підтримку чинного уряду, який охороняє міліція, після того, як у тій же міліції вбили Ігоря Індила? І, нарешті, чи має повагу до себе та людина, яка йде під прапорами "опозиції", яка свого часу вчинила з рядовим українцем так, як чинить нинішня влада? "Відмазувати" від тюрми "мажорів", які вбивають пересічних українців, почали не при Януковичі. Бити у відділеннях міліції теж почали не при Януковичі. Врешті, рейдерські захоплення підприємств, приміщень бібліотек, знесення скверів тощо теж почалися не з 2010 року.

Після всього цього не дивні події 9-го травня у Львові, заклики протиборчих сторін відокремити або Донбас з Кримом, або Західну Україну. За минулі 20 років на території під назвою "Україна" так і не сформувалося те, що робить її країною - єдиний народ, українська політична нація. І якщо француз, будь він арабом, чорношкірим, нащадком італійських мігрантів, все одно на питання про те, хто він, гордо відповість - "француз", то громадянин України згадає в першу чергу про свою етнічну приналежність - не виключено - при першому ж зручному випадку змінить своє громадянство. За 20-річчя існування незалежної України в ній не з'явилося найголовнішого - народу. І це сумний підсумок нещодавнього ювілею.

За матеріалами Подробности

RedTram Україна